news-detail

Ігор Бояркін: «Ключовий момент для мене – це можливість випробувати себе під керівництвом тренера з новим поглядом на баскетбол»

Ігоре, вітаємо в команді БК «Тернопіль»! Розкажи, будь ласка, як швидко ти погодився на пропозицію продовжити кар’єру в Тернополі та що стало вирішальним фактором?

Розпочалося все з розмов із головним тренером Дмитром Забірченком по закінченню сезону, від нього надійшла пропозиція. Проте тоді я ще розглядав можливість продовжити грати в «Харківських соколах». 
Я дуже довго все зважував. Окрім питання щодо мого подальшого професійного розвитку, я хотів зробити так, як буде краще для моєї молодої сім'ї.  
Ми знали, що переїжджати буде важко… Були думки про те, що я й тут [у Харкові] хотів залишитись, і там [у Тернополі] спробувати. 
Ми, насправді, вже з дружиною вирішували. Вона сказала, що не проти переїзду, тоді я відповів, що детальніше розглядатиму цей варіант. Я коливався між залишитись і поїхати, але внутрішнє чуття підказувало їхати до Тернополя, спробувати щось нове, тому так і вирішив.
І головний фактор – тренер. Я і з Валерієм Миколайовичем Плехановим працював дуже довго, проте Дмитро Олександрович Забірченко зараз презентує більш сучасний баскетбол, намагається бути в тренді. Ключовий момент для мене – це можливість випробувати себе під керівництвом тренера з новим поглядом на баскетбол.

У розмові з Максимом Луценком ми згадували той факт, що і він, і ти, і головний тренер – усі з Дружківки. Не можу не запитати, як тобі такий збіг обставин?

Це насправді дуже цікаво для мене. Максима підписали одного з перших, наскільки я пам’ятаю. Мені здається, з нас питатимуть більше, тому що ми всі один одного знаємо. Але це круто. Такого ще ніколи не траплялося, щоб ми втрьох десь працювали разом. Було так, що я грав з Дмитром Олександровичем чи Максим з ним грав, але таке тріо, ще й всі від одного тренера, – таке буде вперше. Тренер задоволений, я з ним спілкувався, коли був у місті, він сказав, що буде продовжувати вболівати за нас, побажав удачі.

Це ти розповідаєш про зустріч із першим тренером, так?

Так, наш перший тренер – Морозов Леонід Миколайович.

Хотілося б розпитати тебе про визначні моменти твоєї кар’єри. У 2019 році ти потрапив до складу національної збірної України на кваліфікацію чемпіонату світу з баскетболу. Які емоції тоді переживав? І яке б досягнення ти поставив вище для себе – чемпіонство в Суперлізі в сезоні 2017-2018 [у складі БК «Черкаські мавпи»] чи виступ за національну збірну?

Виклик до збірної тоді був для мене повною несподіванкою. Влітку в мене була травма, я тільки відновився. І тут одразу ж було запрошення до збірної. Дуже несподівано, хоча я до того вже працював із Євгеном Мурзіним та Максимом Міхельсоном. Вони знали мене, знали, якого плану я гравець. Мабуть, саме це відіграло свою роль. 
Настрій на гру був надзвичайно заряджений, хотілося показати максимум, викластися на 200%. У Суперлізі так на кожен матч ти не налаштовуєшся, постійна жага до перемоги стає звичним явищем. А там все відчувалося зовсім інакше. Майка збірної, найвищий рівень – ці емоції словами просто не передати. Наче це був останній матч. 
Якщо порівнювати з чемпіонством, то це зовсім інше. Там свої позитивні моменти в плей-оф, свій настрій... Проте теж у кожному матчі б’єшся, як в останньому. 
Але все ж я б поставив виступ за збірну для себе вище. 

Ти вже отримав чемпіонство, виступав за збірну. Яких ще кар’єрних звершень ти хотів би досягти?

Хотілося б, як мінімум, один із результатів повторити. Як наш тренер [Дмитро Забірченко], коли був капітаном збірної. Хотілося б виступити добре на міжнародній арені за збірну. Як на мене, коли ти представляєш свою країну, це надзвичайно цінно. Ти там зі своїми хлопцями – і ви боретесь до останнього. А клубні виступи… там більше на легіонерів розрахунок. Це теж круто, проте коли ти за збірну своєї країни досягаєш якогось результату, це ні з чим не порівняти. Більше відповідальності, але воно того варте.

Тобі не звикати до відповідальності – протягом двох років у БК «Харківські соколи» ти був капітаном. Що для тебе бути капітаном команди?

Відповідальності справді достатньо: ти зв'язуюча ланка між тренерським штабом та командою. Це був мій перший такий досвід у Суперлізі. Володимир Коваль поставив мене капітаном, тому що я був уже в цьому амплуа у нього в збірній U20. А наступного року не було ніяких сумнівів, що буду капітаном і надалі. Тоді прийшов інший тренер, Олег Манойленко, і залишив мене, скажімо так, «коло керма». 
Відповідальності додається, це так. Тому що, наприклад у Харкові, було багато запитань капітану від уболівальників – чому так зіграли, чому не так. Це все потрібно пояснити людям. Таке траплялося, що навіть після ігор чекали, запитували, як і чому.

Знову погодишся стати капітаном команди, якщо запропонують?

Важко відповісти. Розумієте, це потрібно і на одного нагримати, і на іншого… Я для себе зрозумів, що коли ти від когось щось вимагаєш, інколи втрачаєш власний фокус у грі. В мене так бувало, що на когось посварився – він починає грати, а в наступному епізоді вже я втрачаю концентрацію. Перевів фокус на гру інших – сам же вийшов з гри, піддався емоціям і в наступній ситуації не відпрацьовую, як повинен. Поєднувати різні задачі одночасно нелегко.

А головний тренер Дмитро Забірченко вже поставив тобі якість цілі на наступний сезон? Ви обговорювали твою роль у команді?

Поки що конкретних завдань на сезон він мені не давав. Я гравець захисного плану, а він хоче додати агресії в захисті, наскільки я знаю. Звичайно, мені потрібно віддавати багато передач, створювати ситуації… Поки що тільки поверхово окреслили цілі й завдання.
Знаєте, коли команда збирається, все одно десь із місяць «притираються» один до одного. Кожен займає своє місце – як пазл збирається. Чим краще цей пазл склався, тим краще команда буде грати. Головне, щоб усі були на своїх місцях і робили те, що вміють робити найкраще.

Уже офіційно, команда з міста Кривий Ріг буде 12-ю в Суперлізі. Свого часу, з 2015 по 2017 роки, ти грав за БК «Кривбас» – і саме там ти мав можливість бути в команді з Дмитром Забірченком. Яким був для тебе той досвід?

Дмитро Олександрович був дуже емоційним гравцем тоді, хоча, може, він і раніше таким був, я просто не знаю. Наприкінці його ігрової кар'єри, коли він грав у Кривому Розі, бувало так, що я і під «гарячу руку» потрапляв. Він як старший товариш дивився, якщо я десь на тренуваннях «халявив», міг і нагримати, сказати щось типу: «Чого це я, старий, швидше і більше за тебе роблю, давай працюй!» І під час матчів так само: він міг дуже емоційно пояснити, якщо я, наприклад, робив невиправданий поганий кидок… Це все були робочі моменти. А коли гра закінчувалася, найчастіше він питав, чи зрозумів я, що зробив не так, і казав, щоб більше так не робив. 

А як працювалось із Валерієм Миколайовичем Плехановим? 

У «Кривбасі» всі відпрацьовували в захисті, пресингували по всьому майданчику, жорстко, на кожній позиції був агресивний гравець. Я б не сказав, що ми багато очок забивали, проте не дозволяли закинути нам. Коли ми набирали навіть по 70 очок, нам цього вистачало для перемоги, тому що було завдання на кожну гру – не пропустити більше 60 очок. 
Валерій Миколайович дуже емоційний. Проте мені завжди комфортно працювалось із ним. Потрібно розуміти його специфіку – інколи він не підбирає слів в емоційному запалі. Та з часом ти до цього звикаєш і спокійно ставишся. 

Якщо говорити про тренерів, крім твого першого тренера, хто став для тебе важливою особистістю в твоїй баскетбольній кар'єрі?

Так, звичайно, перший тренер поза конкуренцією.
Мабуть, я назву саме Валерія Миколайовича Плеханова. Коли я перейшов із дитячого баскетболу до дубля, він був там тренером. Це було в БК «Донецьк». Я потрапив уже після «омолодження» команди дублерів – тоді пішли Буренко, Чумаков...  Після, так би мовити, «зіркового дубля», там ще залишався Конате та кілька хлопців, а всі інші – «молоді». Тоді Плеханов дав нам можливість грати достатньо. І перший сезон ми обточувалися, а вже на наступний – грали повністю «молодими», він же залучав нас до ігор основної команди Суперліги. Тож після мого першого тренера саме Плеханов дав мені дорогу у великий спорт. Якби він посадив мене на лавку, то про мене забули б у дублі… 

І, звичайно, хочу спитати тебе про БК «Тернопіль». Чи слідкував ти за виступами команди в дебютному сезоні та яке враження в тебе склалося?

Так, звичайно, дивився, і за комплектацією уважно слідкував ще до початку минулого сезону. Було дуже цікаво, як команда буде грати у своєму першому сезоні в Суперлізі. Я багато спілкувався з тренером, навіть не будучи гравцем «Тернополя»… Якби з команди не поїхав Боуі, то, думаю, все було б інакше. По ростеру команда була хороша: досвідчені українці, якісний перший номер, який міг до кінця забити, сам собі створити моменти, Югба, який міг відзахищатися... Протягом сезону вони це демонстрували – обіграли той же «Київ-Баскет» на виїзді, після чого була та зіркова прес-конференція Агафонова… А коли Боуі поїхав, дуже втратили в ротації. Людина, яка грала по 30 хвилин, просто вибула зі складу. Прийшов на заміну Павло Буренко, а окрім нього, на жаль, більше перших номерів і не було… Олександр Кольченко, та це, об’єктивно, була і не його робота. «Тернопіль» міг завершити на 4-му місці, і не факт, що «Запоріжжя» змогло б вийти із цієї дуелі. Була б перевага домашнього майданчика, і досвідчені гравці могли б на морально-вольових витягти ігри в плей-оф. Це моя думка. 

Що скажеш щодо комплектації на цей сезон?

З Олександром Місяцем ми грали в Харкові. З ним комфортно грати. Це та людина, яка не вмикає режим американського студентського баскетболу «бий-біжи». Він може і зробити кидок, і відпрацювати в захисті. З Максом [Сандулом] ми ніде не грали разом. Та зараз на ринку великих дуже мало, тому вважаю, що це добре, що його зберегли. На рахунок легіонерів важко сказати… У хайлайтах можна кожного зобразити, як Джордана. Важливо, як себе будуть проявляти в команді і в нашому чемпіонаті.
Я думаю, що в нас непоганий склад, тож будемо дивитися вже по факту. Дмитро Забірченко має свою систему і свій план, а коли зберемося разом, стане все зрозуміліше. 

Наші надійні партнери